Гіркий смак хліба дитинства
| Волинська трагедія... Справжній характер і зміст подій польсько-українського протистояння 1943-1944 років неможливо адекватно зрозуміти. У кожного своя правда. Про одну із сторінок цієї трагедії моя розповідь.Попід Церковним лісом, на гор¬бочках, поміж кущами і болотами був колись хутір Рудники. Починає він сврю історію десь із XIX ст., коли тут знайшли залізну руду. Поклади її були невеликі, рудник закрили, але назва - Рудники залишилась і закріпилась за поселенням. На початку 40-х років XX ст. на хуторі було 38 господарств як українських, так і польських. Саме на цьому хуторі пройшло дитинство і юність мого дідуся Дмитра, 1935 року народження. Той хутір як жива людина, У нього доля є своя. Буває - пісня лебедина А то - мов мачуха-змія. Все перетреться, перелине, Затихне з часом біль сердець. Мені б хоч на одну хвилину На милий, рідний хутірець. Ці віршовані рядки написала моя мама після частих спогадів-роздумів дідуся Дмитра. У 1944 році і в на¬ступні десять років на долю родини випало багато випробувань і пере¬живань. І хоч мій дідусь був ще ди¬тиною, а те, що було, запам'ятав на¬завжди. «...ЙШОВ 1944 рік. Внаслідок міжнаціонального протистояння не¬подалік згоріло два польських села -Засмики і Грушовка, загинуло при¬близно 300 чоловік. На Рудниках та¬кож хати поляків Дзєндзюла, Войти-ка, Баб'яжа були спалені, а пограбо- вані, господарі втекли в Польщу. З Радович на Рудники приїхало багато біженців (люди боялися жити в селі), вони розселилися по хатах руднин-чан.... ...У Бондарука Якова теж посе¬лились біженці. У дитини біженців були хрестини. На хрестини пішов і мій батько Воробей Василь. А в цю ж саму ніч з 6 на 7 січня вояки УПА поставили варту на болоті, на схід від Рудників. Варта побачила, що ідуть поляки (десь біля дев'ятої ве¬чора), зробила кілька пострілів. У нас був один кінь і півсанки. Ми спрягали¬ся з Фаборовським. Ярослав Фабо-ровський приїхав до нас зі своєю жінкою Катериною, запрягли нашого коня і причепили санки, повантажили майно і вся наша велика сім'я сіла на сани. Поїхали ми в сторону Бобол. Не доїжджаючи до кошилевичової стінки, нас минули кавалеристи, які говори¬ли російською. Матері здалося, що то Войтиків Янек. «О, Янек!» - сказала вона. «Пся крев, - почулося у відповідь, - я тє дам Янек!» То були поляки. «Повертай!» - крикнула мати до Фаборовського. Ми повернули на ліс. Поляки доїхали до Мірчука, запа¬лили клуню, стріляли і повернули на¬зад. Почали палити хати. Спалили хату Лавріна, залишилась тільки клу¬ня, хату Бондарука Павла, сам Пав¬ло втік. У Бондарука Андрія в цей час було 6 чоловік з Бобол, що поприхо- дили на вечорниці,їх усіх, Андрія та його жінку забили, господарство спа¬лили (в хаті залишилася немічна баба). У Бондарука Якова вбили жінку Гапку, діти втекли, вбили і тих людей, що були із Радович. Були спалені хати Фаборовського, Данилюка, Семенчу-ка, Андрійчука Андрія, Косаковської Марії, Стеця, Бондарук Дарки, Матв-ійчука Степана, Бондарук Юхимки (за¬били Юхимку з дитиною і її матір), Вороб'я Василя (наша хата). Всього загинуло 40 чоловік. Батько, Воробей Василь, втік на південне болото, потім побачив, що хата наша горить, прибіг додому. Хата вже догоряла, зайняли¬ся хлів та клуня. Вдалося врятувати одну корову і то у неї обгоріла спина, витікало око. Пізніше, коли гнали ко¬рову на пашу, прикривали їй спину рядном. Партизани у 1944 році дали мазь, лікували нею тварину. Була та корова у нас ще до 1946 року, але не¬добачаючи, вдарилась у дерево і за¬билась. Під час пожежі згоріло все: хата, хлів, клуня, двоє свиней, шес¬теро овець, корова, двоє телят, кури... ...Поляки везли генерала на са¬нях, обмотаного перинами, побачили батька біля хати, схопили його, поса¬дили на віз, щоб показував дорогу. До¬везли до Молоткова. Один із поляків впізнав батька: «Я стрільну, каже, -а ти біжи в кущі». Так батькові вдало¬ся втекти. Ми у цей час, заїхавши до лісу, зупинилися. Тоді хтось сказав матері, що забитий батько... ...Фаборовський Ярослав запряг коней, щоб їхати на Рудники. Не доїж¬джаючи до Стельмащукової Насті по- бачили, що йде нам назустріч бать¬ко. Зраділи. Батько сказав: «Вер-| тайтеся назад, все спалено, немає нічого, тільки небезпека». Ми заїхали на Щепу Обенізьку до Шикуна. Мики¬та Шикун мав велику хату, в якій жило п'ять членів сім'ї, прийняв і нас на квартиру. Разом із нами жила ще сім'я Бондарука Павла. Весною 1944 року ми перебрались на квартиру до Кошилевича Миколи. Батька забра¬ли в трудармію... ...Не знаю, як ми пережили ті не¬легкі роки. Згоріло все господарство, залишилось тільки те, що було на возі, що встигли погрузити, як втікали. Спали покотом на долівці, підсте¬ливши солому, а на день її виносили. Нужда була страшна. Ходили по зга¬рищах, шукали картоплю, зерно. Доб¬ре пам'ятаю смак і запах хліба, ви печеного із продимленого зерна, хліба мого дитинства...» Ось таку розповідь про трагедію на хуторі Рудники записала моя мама зі слів мого діда - Воробйова Дмит¬ра Васильовича. Йому у 1944-му було 9 років, а те, що було в ди¬тинстві запам'ятав назавжди. Я ча¬сто перечитую про життя його сім'ї, прошу бабусю розповісти мені про дідуся, адже я була малесенькою, коли його не стало. І тепер якось по-особливому вчитуюся і розумію зак¬лючні рядки вірша «Родові» Ореста Корсовецького: Корені глибокі, пам'ять не угасне Духом укріплялися без кінця і впину -Будеш, поки світу, слово наше красне, Роду не зрікатися - нам нема загину! Ірина МАЇЛО, учениця ЗОШ І-ІІІ ст. с. Бобли. | |
|
| |
Всего комментариев: 0
