І у 81 рік можна стати волонтером

Як хочеться вірити в різдвяну казку, особливо за¬раз... Як хочеться прокину¬тись рано-вранці, глянути у вікно і, помилувавшись ти¬хим неквапливим танком сніжинок, налити горнятко ароматної кави й без тривог та нав'язливих сумних думок насолодитись її смаком. Як хочеться увімкнути теле¬візор і почути хороші новини. Як хочеться, щоб світле свя¬то народження Спасителя осяяло наші серця милосер¬дям і добром, співчуттям і лю¬бов'ю. Як хочеться, щоб не було війни... Такі прості і ба¬нальні речі, які останнім ча¬сом стали заповітною мрією багатьох українців. Але одні лише мріють, а інші доклада¬ють зусиль для її здійснення. Про турійчанку Валенти¬ну Ткачук, якій 5 грудня ви¬повнилося не мало не багато 81 рік, нам розповіли волон¬тери, котрі допомагають Во- лодимир-Волинській гро¬мадській організації «Об'є¬днання Активіст». Жінка в'я¬же бійцям на передову шкар¬петки. А ще передає домашні заготовки: варення, припра¬ви до борщів, іншу консерва¬цію. Коли зателефонувала до Валентини Степанівни, щоб домовитись про зустріч, та скромно відповіла, що нічого особливого не робить, аби про неї писали в газеті. І за законами Божими є правиль¬ним не розповідати про ми¬лостиню, яку даєш, адже в Євангелії від Матвія сказано: «А як чиниш ти милостиню, хай не знатиме ліва рука, що робить права». Проте роз¬повідь про Валентину Ткачук все ж вирішила написати, аби надихнути інших людей чини¬ти добро. Жінка каже, що вже зв'я¬зала і передала нашим земля¬кам шість пар шкарпеток. Але на цьому не зупиниться. - Думала, що настане пе¬ремир'я, наших хлопців по¬вернуть додому. Але бачу, війна не кінчається, тому до¬ведеться в'язати ще. Мені так шкода тих хлопців, що я відда¬ла б їм душу, - ділиться моя співрозмовниця. Серце Валентини Степа¬нівни болить ще й тому, що там, на Сході, воюють рідні їй люди - внуки брата і сестри. Після трагедії під Волновахою один з них, наш земляк-луків- чанин, пропав безвісти. Куди тільки не звертались рідні, навіть до Юрія Луценка, коли той приїжджав перед парла¬ментськими виборами в Турійськ, проте інформації про хлопця немає й досі. А ще війна на Сході ско¬лихнула у пам'яті Валентини Степанівни непрохані та бо¬лючі спогади минулого. Адже її дитинство позначене Дру¬гою світовою, яка забрала у неї батька, він не дожив до Дня Перемоги лише два дні. Зга¬дується жінці й післявоєнне лихоліття. Саме воно заставило Валентину Степанівну взяти до рук спиці. - Мама ткала, а я збирала обрізки ниток і з них в'язала не лише шкарпетки, а й різний одяг. Купити ж не було змоги. Коли до школи йшла, треба було себе «вдягнути», навіть че¬ревички в'язали, - роз¬повідає жінка. Вміння працювати спицями часто става¬ло у пригоді, особливо в часи безгрошів'я і де¬фіциту. А візерунки й ескізи вона брала з жур¬налів, яких у районній бібліотеці, де Валенти¬на Степанівна пропра¬цювала ЗО років, було доволі. В'яже жінка дуже швидко, спиці у її руках миготять, мов блискавки, одну шкарпетку вона може зв'язати за вечір. Буває, що сюжети з новин розтривожать душу, то до пізнього вечора Валенти-а Степанівна не випускає з р> •: спиці. Правда з нитками тре¬хи проблемно. Нові кошт» ють недешево, тому ДОВОДИТЕСЯ розпускати домашні теплі сеч Трішки допоміг територіальний центр. Жінка дивується що прості люди з невеликими зар¬платами і пенсіями намага¬ються допомогти нашій армії, взувають, вдягають, корм¬лять наших хлопців, а багаті не дуже то й поспішають. - Болить душа за Україну. : люди в нас робочі, і земля родюча, і заводи які в нас були, і все це зруйнували, а руйнували не рік, всі роки не¬залежності, - ділиться тим, що тривожить, Валентина Степанівна. От якби так кожен перей¬мався долею України, то, мож¬ливо, все було б у нас інакше. Ірина ПРУС. | |
|
Всего комментариев: 0