Лукове, Мацеїв, Луків - легенда з глибини століть
| Луків - селище міського типу. Розташоване за 22 км на північний захід від районного центру і залізничної станції Турійськ, за 2 км на південь від залізничної станції Мацеїв та залізниці Ковель-Ягодин-Хелм, за 2 км на північ від автомагістралі Київ-Держкордон-Вар- шава. Населення - 3100 чол., селищний голова - л. І. Тимощук Молитва світ розчулить і зігріє... Якщо ПОДИВИТИСЬ на мапу України, то на її північному за¬ході можна побачити край озер і лісів. Це - моя Волинь. Рідна до болю сторона. Вона чарує мене своєю багатобарвною красою лісових просторів, різноголосим пташиним співом, кришталевими розлива¬ми озерних плес і річок. Часом у вирі буденних турбот прига¬даєш раптом на самоті красиві куточки Волині і на серці стає тепліше, затишніше. Блакить озер, розлогі верби над става¬ми, пахощі калинових ночей, веселі співи соловейка - це все вона, рідна серцю сторона, Волинь. І в одному такому мальов¬ничому куточку Волині знахо¬диться моє рідне селище Луків. Безмежні поля, квітучі луки, щедрі сади, а найголовніше - щирі, привітні і гостинні люди - це мій Луків. На все це ди¬вишся, вбираєш у себе, спов¬нюєшся високістю простору, і відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куточок землі, що ця любов стоїть клуб¬ком у твоєму горлі, наповнює трепетом душу... Розповідати про своє рідне селище хочеть¬ся найдорожчими словами. Тим більше, що розповідь ця надзви¬чайно цікава і бере свій поча¬ток з глибини століть... А ще з глибини століть дійшла до нас красива леген¬да. ...Було це давно. Жила в містечку молода, красива пан¬ночка, яка була закохана у кра¬су свого рідного краю. Щоран¬ку вона виходила на луки і ми¬лувалася народженням нового дня. Огорнуті туманом луки дзвеніли голосом ранніх птиць. Поволі сонце вставало над обрієм і торкалось всього свої¬ми промінчиками. Тоді і трави, і квіти блищали, немов хто діа¬манти порозкидав На одному з тих луків, се¬ред розмаїття трав і квітів било з-під землі джерело. Потік був таким потужним, що утворився досить широкий рів, який роз¬тягнувся на сотню кілометрів і, за переказами, впадав у річку Вижівка. А що вже вода була смач¬ною! І мала цілющі властивості. Щоб бути красивими, молоді дівчата вмивались цією водою. Не тільки жителі містечка, а й навколишніх сіл і хуторів насо¬лоджувались цим потічком. Але людська жадібність не має меж. Жителям здалось, що цієї води замало. Вони зажада¬ли більшого. І вирішили розко¬пати, розширити криницю. Не довго довелося працювати, бо вода ринула з такою силою, що копачі ледве врятувались. Не один день і не одну ніч вирував потік. Вода вже не вміщалась у тому рові, що собі зробила. Нависла загроза за¬топлення не тільки самого містечка, але й навколишніх земель. Люди стали шукати порятунку, але ніхто не знав, що робити.Тоді молода панночка, серце якої особливо стиска¬лось від болю за понівечену красу, вирішила спробувати чимось зарадити. Вона взяла ікону Божої Матері, хлібину і лляне волокно. І попливла на човні до того місця, звідки бра¬ло початок джерело. Почала гаряче молитись. І сталося диво. Вода поступово почала спадати. Так було врятоване містечко. Людська пам'ять не зберегла імені цієї дівчини. Але рів, по якому бігла вода, зберіг¬ся і донині. Через те, що вода в ньому біжить, його так і нази¬вають - Бігучий Рів. В роки ме¬ліоративного буму його розши¬рили. А те урочище, звідки він бере початок, називають - Біла Криниця. Багато води спливло з тих пір, але старожили пам'я¬тають цю історію. І рядки по¬ета Василя Гея самі просяться на папір: Молитва світ розчулить і зігріє, На тлі полів засвітяться меди, І забіліє, спалахне надія В імлі зоря з криничної води. Гортаючи сторінки минулого Гортаючи сторінки минуло¬го мого містечка, дивуюся, які тільки події не відбувалися, ким тільки воно не було загарбане. Луків - давнє поселення, вперше згадується в історичних документах 1537 року. До се¬редини XVI ст. воно називалось «село Лукове» і входило до складу Холмської землі. Село Лукове було спадко¬вим володінням місцевих пра¬вославних дворян Матвієвсь- ких, які дуже рано ополячились і окатоличились і стали імену¬ватися Мацейовськими. В 1557 році Лукове перейшло до С. Ма- цейовського - надвірного ко¬ронного маршалка польського короля Сигізмунда Августа. Того року король дав С. Мацейовсь- кому коронну грамоту, за якою дозволялося перейменувати спадкове село Лукове на містечко Мацеїв. Містечку було надане Магдебурзьке право, що до деякої міри звільнило його від управляння і суду воє¬вод, каштелянів, старост та інших чиновників. Мацейову дозволили запровадити три яр¬марки на рік і один щотижне¬вий базар. У 1658 році Мацеїв перей¬шов магната Сапє- ги, який через 10 років продав його воєводі Мйончинському. Понад два століття містечко було центром феодальних во¬лодінь графів Мйончинських. Працею кріпаків тут були збу¬довані замок, численні госпо¬дарські будівлі. На споруд¬женні замку працювали також турки, взяті в полон у 1683 році під Віднем. Після третього поділу Польщі у 1795 році територія Західної Волині була возз'єдна¬на з Російською державою. Відповідно до існуючого тоді в Росії адміністративного по¬ділу Мацеїв став волосним цен¬тром Ковельського повіту. Царський уряд визнав за госпо¬дарем Мацейова його права на земельні володіння, кріпаків тощо. Граф Мйончинський за¬лишився одним з великих зем¬левласників на Волині. Особ¬ливо великі прибутки йому да¬вав Мацеїв. Тут А. Мйончинсь¬кий мав винокурний, шкіряний і свічковий заводи. З історичних документів відомо, що з XV століття в Лу¬кові існувала дерев'яна право¬славна церква, а муровану цер¬кву збудовано в 1723 році. Згідно з переписом 1870 року, в містечку Мацеїв нара¬ховувалось 240 будинків і 1035 жителів. Приблизно 50 відсотків населення містечка становили євреї. Для послуг населення в містечку діяло три цегельні, шість грабарень, дві мило¬варні, ґуральня і броварня. Наприкінці XIX ст. в Мацейові вже нараховувалось 339 будинків і 2844 жителів. Для за¬доволення духовних потреб містян діяло дві церкви, одна з них була мурованою, а також костел, синагога, два молитов¬них будинки для громадян єврейської національності. Очевидно, кількість єврейсь¬кого населення в містечку на¬прикінці XIX ст. збільшилась. Діяли також школа і шпиталь. З об'єктів господарського при¬значення слід згадати про два вітряки та дві олійниці. Щоріч¬но в містечку проводили по сім ярмарків. У 1877 році завершилось прокладання залізниці Ковель- Холм-Люблін, що з'єднувала Ко¬вель з Варшавою. Тоді ж було побудовано залізничний вокзал на станції Мацеїв. Це вплину¬ло на розвиток промисловості у містечку. Тут побільшало підприємств, найпотужнішими з них стали винокурний завод, паровий млин та вапнярня. Вже наприкінці XIX століття Мацеїв став важливим центром шкіря¬ного виробництва Волинської губернії, а на початку XX ст. в Мацейові налічувалось вісім мануфактурних та 37 інших крамниць. У містечку діяли по¬штова контора з телеграфом, громадська каса, а також лікар¬ня на 16 ліжок і аптека. З розвитком промислового виробництва й торгівлі швидко зростало населення містечка. Якщо в 1860 році тут налічува¬лось 1879 жителів, то в 1910 році - 4216. Поряд з розвитком економіки сталися деякі зміни і в галузях освіти, культури. В 1882 році в Мацейові відкрили сільське училище, яке в 1904 році було реорганізоване на двокласне народне училище. В 1913 році тут навчалося 203 учні. При училищі працювала невелика бібліотека для дорос¬лих. Лихоліття Першої світової й боротьба за національні ідеї Жителям містечка завжди доводилося нелегко. Особливо нестерпним було їхнє станови¬ще в період воєнних лихоліть, неврожаїв, епідемій тифу. Після початку Першої світо¬вої війни 1914 року працездат¬не чоловіче населення мобілі¬зували в царську армію, а час¬тину робочої худоби реквізува¬ли. Відчувалась нестача робо¬чої сили, продуктів харчування. Постійно зростали всілякі по¬ставки для російських військо¬вих частин, які тут квартирува- лись. Після прориву фронту в районі Тарнув - Горлиця російські війська у травні 1915 року почали відступати з Гали¬чини на Волинь. Перед відсту¬паючими військами йшли заго¬ни спеціального призначення, які складались в основному з козаків. Примусом і залякуван¬ням вони змушували місцеве населення евакуюватись на Схід. Козаки стверджували, що коли з'являться німці у Маце- йові, вони заберуть в Німеччи¬ну всіх дітей, а жінкам будуть відрізувати груди. Місцевих жи¬телів, які не хотіли виїжджати, козаки били нагайками. Міщан, у яких не було коней, вивозили військовим транспортом. В 1915-му з Мацейова не виїха¬ли євреї, які становили при¬близно половину населення містечка, та лише вісім сімей українців. У серпні того ж року в Мацеїв вступили австро- угорські війська, які квартирувались тут до кінця 1918 року. Австрійські вояки толерантно ставились до єврейського на¬селення. Разом з місцевими людьми австрійці чемно сто¬яли в черзі за хлібом та іншими продуктами харчування. Майно місцевих поміщиків і тих українців, які евакуюва¬лись на Схід, було реквізоване і відправлене потягом в Німеч¬чину. Майно біженців грабува¬ли місцеві мешканці, які не виї¬хали з Мацейова. У період Першої світової війни містечко уціліло. Репре¬сивних заходів до місцевого населення з боку австро- німецьких військ не було. Ті з жителів, які були в евакуації не¬далеко від Волині, у рідну до¬мівку повернулись наприкінці 1918 року своїм гужовим транс¬портом. Ті ж, хто був евакуйо¬ваний у віддалені губернії, свій гужовий транспорт - корів про¬дали ще в 1915 році, тому у 1919-1921-х роках додому по¬вернулись без будь-яких за¬собів для ведення господар¬ства. Продуктів харчування не було. Колишні біженці вимушені були їсти макуху, жолуді, зілля. Від голоду помирало багато міщан, особливо дітей. Після повернення з евакуації прагну¬ли засіяти кожен клаптик землі. Після відходу австрійців, наприкінці 1918 року, в Мацеїв вступили військові частини Західно-Української Народної республіки. Галичани в Маце¬йові відкрили школу з українсь¬кою мовою викладання. Внас¬лідок того, що на Волині не ви¬стачало вчителів, навчання у школах проводили спершу січові стрільці, а потів прибу¬ли вчителі з Галичини. Вчитель¬кою в українській школі Маце¬йова працювала Ангеліна Гайдучок, яка також прибула з Га¬личини. Якщо діти українців на¬вчались в школі українською мовою, то діти євреїв здобува¬ли освіту у приватних єврейсь¬ких будинках. Весною 1919 року містеч¬ко Мацеїв захопили польські війська. А в серпні 1920 року в містечко вступили загони Чер¬воної армії, у вересні того ж року - знову польські вояки, які перебували тут до вересня 1939 року. У вересні 1920 року польські власті розігнали ре¬волюційний комітет, який діяв тут приблизно місяць за ра¬дянської влади. Всіх членів ревкому та організаторів бороть¬би з польськими військами зігнали на Торгову площу Ма¬цейова, роздягнули до гола і привселюдно били нагайками. Фізичним тортурам польські власті того дня піддали близь¬ко 20 чоловік. У період польської окупації містечко стало центром Мацеї- вської гміни Ковельського по¬віту. Починаючи з 1921 року польські власті розпочали нову колонізацію Волинського краю. Кращі землі на малій Волині по¬чали роздавати польським осадникам. У 20-30-х роках XX століття на Волині виникли цілі колонії переселенців з Польщі, збільшилась кількість поляків і в Мацейові. У південній частині селища Луків і донині зберігся палац колишнього графа Мйончинсь- кого. Після його продажу пра¬вославному духовенству тут до 1915 року знаходилось духов¬не училище, в якому навчались лише хлопчики з православних сімей. У період Першої світо¬вої війни в палаці квартирувались австро-німецькі війька. лись австро-німецькі війська. У період між Першою і Другою світовими війнами, в палаці Мйончинських функціонував католицький жіночий монас¬тир, при якому було відкрито семирічну школу. її відвідували діти поляків та дівчата з украї¬нських сімей. В іншій школі, яка знаходилась в одному з бу¬динків поблизу теперішнього ПТУ-22, навчались хлопчики з українських сімей та діти євреїв. Отже, в Мацейові до 1939 року існувало дві школи, де працювало 12 вчителів польської національності. Ук¬раїнська мова була забороне¬на не тільки в навчальних зак¬ладах, але і в державних уста¬новах. Жителі Мацейова постійно вели боротьбу проти польських окупантів. Селяни нашого містечка брали участь у най¬більшому на Волині селянсько¬му страйку, який відбувся у ве- ресні-жовтні 1936 року. У рево¬люційному русі брали участь і ремісники містечка. Жителька Мацейова Феодо¬сія Йосипівна Солодуха у 30-х роках XX ст. в підпіллі вихову¬вала національно свідому мо¬лодь. З наймолодшими дітьми розучувала українські пісні і вірші, вчила їх володіти рідною мовою, проводила екскурсії та інші заходи. У цей час Мацеїв був одним із небагатьох містечок Во¬линського воєводства, де діяв філіал Союзу українок. Засно¬вана ця жіноча організація була 12 січня 1931 року і проіснува¬ла до вересневих подій 1939 року. Беззмінним головою Со¬юзу українок працювала Фео¬досія Йосипівна Солодуха, а членами управи - Людмила Галащук, Ганна Гатій, Юстина Кри- сюк та Зінаїда Леонтович. У складі Союзу українок нарахо¬вувалось 49 людей. Через БІБЛІОТЕЧНУ СПРАВУ ПОСТАНОВКУ П’ЄС, організацію свят про¬пагували національну свідо¬мість жителів Мацейова і на¬вколишніх сіл. А в селі Окунин була організувана своя школа Союзу українок. Роки, обпалені Великою Вітчизняною З хлібом-сіллю, з букетами барвистих квітів жителі Мацей¬ова зустріли у вересні 1939 року Червону армію. Після всту¬пу в містечко червоноармійці розмістилися в палаці графа Мйончинського, а польські службовці залишили Мацеїв, виїхавши на свою територію, позначену новою лінією кордо¬ну. У перші ж дні були створені органи радянської влади, які незабаром провели націоналі¬зацію поміщицьких і церковних земель, промислових підпри¬ємств. В обох школах навчання проводили українською мовою. У 1940 році містечко стало центром новоствореного Ма- цеївського району, що проісну¬вав до 1959 року. В 1940 році в Мацейові створили МТС. В цьо¬му ж році містечко було радіо¬фіковане, почали працювати клуб на 300 місць, бібліотека. Але... Почалася Велика Вітчизняна. 27 червня 1941 року Мацеїв захопили гітлерівці. За¬гарбники грабували населення, зруйнували і спалили МТС. Крейдяні кар'єри перетворили¬ся на місця знищення мирного населення. Тут тільки в серпні- вересні 1941 року окупанти роз¬стріляли 4500 жителів Маце¬йова і навколишніх сіл, пере¬важно єврейської національності. В 1942-1943-х роках німецькі солдати разом зі свої¬ми прислужниками з місцевого населення - поліцаями розшу¬кували по селах і лісах грома¬дян єврейської національ¬ності, зганяли їх у містечківсь- ку синагогу, де тримали по тиж¬ню, не даючи ні їсти, ні пити. Коли ж синагога вщерть напов¬нювалася людьми, з Луцька викликали ката, який виконував чорну місію - у крейдяному кар'єрі розстрілював євреїв з кулемета. У ті трагічні для мацейовсь- ких євреїв дні якось проходи¬ла повз синагогу жителька містечка Юлія Радивонік. Поба¬чивши її, колишні сусіди-євреї почали кричати: «Юлія, дай хліба!». Всі в'язні були дуже голодні і спраглі. Навколо си¬нагоги на варті ходили німецькі солдати. Один офі¬цер, виходець з Галичини, який добре знав українську мову, сказав, щоб Юля принесла євре¬ям хліба. Вона побігла в крам¬ницю, купила хліба і, підійшов¬ши до синагоги, стала кидати буханці у вікно. Євреї кинулись хапати той хліб і так натисну¬ли на дерев'яну стіну під вікном, що вона вивалилась. Люди попадали один на одно¬го. Котрийсь з німецьких вар¬тових вистрілив угору. Всі євреї, підхопившись, відступи¬ли у синагогу, німецькі солда- ти-охоронці з допомогою поне¬волених чоловіків поставили стіну на попереднє місце, підперши її кілками ззовні. У той момент в синагозі перебувало близько 300 євреїв. Після по¬лудня того ж дня у синагогу при¬був німецький офіцер, який за¬читав наказ, після чого всіх євреїв вивели на вулицю і доз¬волили сісти. Потім всіх шосей¬ною дорогою погнали до крей¬дяних кар'єрів. Загнавши туди, наказали шоб щоб і чоловіки, і жінки, і діти пороздяглися наго¬ло. Коли ж прибув кат-викона- вець, німецькі солдати приму¬шували приблизно по 20 чо¬ловік одночасно спускатись на дно кар'єра і лягати обличчям донизу. Тоді згори з кулемета розривними кулями стріляв кат, прагнучи попасти кожній жертві в голову. На рядок розстріляних лю¬дей обличчям донизу лягала нова група оголених євреїв, після їх розстрілу у кар'єр опус¬калось чергових 20 представ¬ників знедоленого народу і все повторювалось... Коли рядок розстріляних ставав високим, свіжу групу примушували ляга¬ти в інший ряд. Так продовжу¬валось до повного винищення приречених луківськихєвреїв... Хоч кат-кулеметник прагнув по¬пасти кожній своїй жертві в го¬лову, траплялося багато про¬махів і нещасні крім неймовір¬них моральних страждань пе¬реносили нестерпний фізич¬ний біль. А з чим порівняти горе, яке довелося пережити батькам і матерям, які бачили розстріл своїх дітей... Багато людей в кар'єрі залишилось живими, коли його засипали, земля ворушилась... Траплялося багато ви¬падків, коли українці рятували євреїв, переховували їх. Якщо ж про це дізнавались німецькі окупанти, вони не церемони¬лись - публічно страчували ук¬раїнське населення. Для того, щоб тримати Україну в покорі, окупанти різних мастей завжди налаштовували одну групу ук¬раїнців проти другої, провоку¬вали міжнаціональну ворожне-, ; чу. Це дозволяло їм тримати народ у страху... 18 липня 1944 року о 5 го¬дині ЗО хвилин сильною арти¬лерійською підготовкою почав¬ся прорив оборони німців на ділянці Паридуби-Торговище. Того ж дня було визволено і містечко Мацеїв. Це здійснили воїни 27-ї Новобузької черво- нопрапорної ордена Богдана Хмельницького II ступеня стрілецької дивізії під коман¬дуванням генерал-майора В. С. Глібова. У визволенні від гітлерівців Турійського району брав участь уродженець міста Орен¬бург, гвардії старший лейте¬нант Микола Самороков. Він був заступником командира ескадрилії в 70-му гвардійсько¬му штурмовому авіаційному Білоруському полку. 8 червня 1944 року гвардії старший лей¬тенант Самороков повів вісім штурмовиків «Іл-2» бомбардува¬ти залізничну станцію Мацеїв. Ворожі зенітки намагались пе¬решкодити штурмовикам, але, знищивши та пошкодивши їх, літаки пачали бомбити два во¬рожі залізничні потяги. Сім за¬ходів зробила група. Станцію струсонули вибухи. Один еше¬лон загорівся. Станція була підпалена кулеметним вогнем. Подавивши вогонь двох зеніт¬них батарей і знищивши бата¬рею польової артилерії та чо¬тири автомобілі, радянські літа¬ки зникли. Те, що політ був дуже результативним, підтвердили фотознімки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 року гвардії старшому лейте¬нанту М. М. Саморокову було присвоєно звання Героя Ра¬дянського Союзу. Особливий героїзм у боях за визволення Мацейова також проявив гвардії старший лейте¬нант О. Й. Молєв. Під час бом¬бардування станції Мацеїв у його літак влучив ворожий сна¬ряд. З останніх сил Молєв по¬садив літака, але сам загинув... Після війни останки О. Й. Мол- єва були перенесені і захоро- нені у братській могилі на кла¬довищі селища Луків. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.10.1944 року гвардії старшому лейтенанту О. Й. Молєву за зразкове виконан¬ня бойових завдань на фронті в боротьбі з німецькими загар¬бниками і проявлені при цьому доблесть і мужність присвоє¬но звання Героя Радянського Союзу. Також О. Й. Молєв був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної Війни І ступеня. Сьогодні одна з вулиць Лу- кова носить ім'я відважного льотчика. Непрості часи відбудови Одразу ж після визволення Мацейова відновили роботу органи радянської влади. 11 грудня 1944 року вийшов пер¬ший номер районної газети «Ленінський шлях», яка з берез¬ня 1945 року почала називатись «Вільне життя». У вересні 1944 року відкри¬лася районна лікарня, розпо¬чалося навчання в школі. В 1946 році селище Мацеїв перейме¬нували на Луків. У 1944 році було відновле¬но один з цехів крейдяного ком¬бінату. У 1963 році на базі цьо¬го підприємства створили ком¬бінат будівельних матеріалів, який став виробляти мелену крейду і вапно, споживачами цієї продукції були будівельні трести України та колгоспи Во¬лині й сусідніх областей. На сьогодні комбінат по¬вністю знищений і відроджен¬ню не підлягає. А колись за мацеївську крейду платили золотом. У 30- х роках XX ст. три євреї купили собі по два гектара землі, най¬няли робітників і стали розроб¬ляти кар'єри вручну, видобува¬ючи крейду. Вивозили її на май¬данчики, підсушували, мололи цементними катками, пропус¬кали через змішувачі, заповнені водою. Шлят піднімався довер¬ху, стікав у корита і осідав, його вибирали, сушили на сонці, за¬паковували в дерев'яні бочки і відправляли у Францію фірмі «Коті». Туди везли шлят, а на¬зад - золото. Робітник отримував за день роботи 5 злотих, а в дні сіноко¬су чи жнив євреї платили по 7- 8 злотих. У 1954 році було заснова¬не Луківське ПТУ-22. Воно діє на базі комплексу навчально- виробничих приміщень, до скла¬ду якого входять: навчальний корпус, корпус навчально-ви- робничих майстерень, гурто¬житки, навчальне господар¬ство. Тут працює їдальня, ство¬рено належні побутові умови для учнів. В даний час в училищі готу¬ють трактористів-машиністів широкого профілю (фермерів- орендарів), слюсарів-ремонт- ників та водіїв автомобіля ка¬тегорій В і С. В училищі працю¬ють гуртки художньої само¬діяльності та спортивні секції для учнів. За Україну боролись юні Сьогодні успіхами й ваго¬мими здобутками може горди¬тися луківська школа, яка дає високі знання своїм учням. Пер¬ший випуск десятикласників відбувся у 1948 році. Однією з трагічних сто¬рінок історії школи стали по¬літичні репресії 1951 року. З квітня 1951 року органа¬ми держбезпеки СРСР було за¬арештовано понад 20 учнів середньої школи, які навчались у десятому класі. Школярам на момент арешту виповнилось по 17-18 років. При обшуку чекісти знайшли в учнів написану чітким почерком клятву: «Я, як вірний син (дочка) українсько¬го народу, бачачи всі муки і зну¬щання, які терпить наш народ, вступаю в МОН (Молодіжна організація націоналістів), щоб своє життя присвятити боротьбі за визволення українського на¬роду з-під московського ярма...». Організатором та ідейним керівником МОНу був сімнад¬цятирічний учень Віталій Ме- лещук. Це підтверджує у своє¬му зізнанні-каятті один з членів МОНу Микола Піонтковський: «В лютому 1951 року я вступив в комсомол. Під впливом Ме- лещука Віталія в кінці січня 1951 року вступив в антира- дянську організацію МОН і під його ж впливом почав писати антирадянські вірші, відвідува¬ти збори членів МОНу». Найбільш активні члени цієї організації Микола Піонт¬ковський, Борис Троцюк, Олек¬сандр Каліщук, Лариса Мисюк писали вірші. Чекісти конфіс¬кували в них декілька альбомів і блокнотів з віршами, чернет¬ки з п'єсами, байками, записа¬ми планів на майбутнє. Кожного члена МОНу Лукі- вської десятирічки «трійка» позбавила волі на 25 років і відправила у краї далекі, за Урал. Водночас були підрубані корені таланту декількох нео¬рдинарних юнаків і дівчат, юних патріотів України, які навіть в умовах сталінсько-беріївського режиму боролись за волю свого народу. Лише в умовах «хрущовської відлиги» терміни перебу¬вання в неволі були ско¬рочені. З колишніх членів МОНу нині добре відомий всім волинянам компози¬тор Олександр Каліщук. Він згадував, що саме ма¬теринська пісня допомог¬ла вижити у ті страшні часи. Зокрема сказав: «Вона жила в моїй душі. Співав українських народ¬них пісень своїм друзям по нещастю, політв'язням. Траплялось співати і пе¬ред «кримінальними». їх, здавалось, нічим не прой¬меш. Але коли співав ук¬раїнських народних пісень, вони замовкали, а потім просили співати ще і ще, вигукуючи, «біс». О. П. Каліщук - поет, музикант, композитор доб¬ре знаний не лише на Во¬лині. А його «Волиняноч- ка» сягнула далеких кон¬тинентів, її співають ук¬раїнці Австралії, Канади, США та інших країн. У піснях Олександра Калі- щука те, що його радує, що печалить, що болить, його віра і надія у щасливу долю вільної і незалежної України. І проростали зерна духовності Як уже згадувалося, до Другої світової війни на те¬риторії містечка знаходи¬лись культові споруди православних, католиків та іудеїв. Найдавнішою такою спорудою, що збе¬реглася до наших днів, є храм, побудований в XVI столітті. Нині він переда¬ний Українській право¬славній церкві Київського патріархату і носить ім'я святої Анни. У 1875 році цю споруду перебудува¬ли. І хоч у наші дні вона перебуває у напівзруйно- ваному стані, в одній її частині відбуваються бо¬гослужіння. Церква Святої Пара- скеви, як і дзвіниця цієї церкви, побудовані у 1723 році. Церква цегляна, ош¬тукатурена, покрита ви¬сокою двосхилою по¬крівлею, увінчаною сигна¬турою. Плоскість стін роз¬членовують пілястри. Дзвіниця розміщена на межі церковної ділянки - дерев'яна, квадратна в плані, триярусна, з шатровим завершенням, покрита ґонтом. Перший ярус утворює опис на кронштейнах, другий і третій оперезані характерною для на¬родної архітектури дерев'яною орнатурою. В цілому ансамбль представляє собою приклад поєднання кам'яної споруди в стилі раннього бароко з дере¬в'яною, виконаною в традиціях народного будівництва. У центрі селища височить будинок культури, який був спо¬руджений у 1959 році. На його сцені неодноразово виступали як професійні, так і аматорські художні колективи. Після буревію 1996 року частина даху будинку культури була зруйнована. Але гірші його часи вже в минулому. Сьогодні його зала знову вибухає емоці¬ями і оплесками що адресу¬ються талантам. В приміщенні будинку куль¬тури функціонують бібліотеки для дорослих та дітей. Варто сказати кілька слів і про неї. На час заснування бібліотеки (1945 рік) книжковий фонд на¬лічував лише кілька сотень книжок, а в 1968 році він вже становив понад 32 000 при¬мірників, читачів нараховува¬лось понад дві тисячі. Сьогодні в бібліотеці для дорослих на¬раховується понад 13 000 книг та 1900 користувачів. Цікава книжка на полиці, газета чи журнал - цього сьо¬годні замало, аби привернути увагу до книгозбірні. Тому ми, бібліотекарі (Ж. В. Кулик, О. А. Андрієвська), шукаємо нові форми роботи та підходи для популяризації друкованого сло¬ва. Одним з них є проведення літературних вечорів, історич¬них годин та інших масових за¬ходів. Допомагають нам у цьо¬му працівники будинку культу¬ри, вчителі та учні місцевої шко¬ли, за що їм велика подяка. Спо¬діваємось, що така співпраця буде й надалі. Даний матеріал взятий з газети "Народне слово" за 24 січня 2015р. | |
|
| |
Всего комментариев: 0
