Сліди Бога на піску
| Я могла вже здатися і стати калікою. Але Господь врятував мене... "Бачити тебе не хочу"! - такими були мої останні слова до рідного тата, кинуті спересердя. Отак я відреагувала, коли вкотре він не пустив мене на дис¬котеку. Вимкнула мобільний телефон і втекла через вікно, гуляти поночі. Коли повернулась надранок, тата вже не було. Серце... Я розкаялася, але пізно. Ненавиділа себе за те, що грубіянила батькові, ніколи йому ні за що не дякувала. І вже не подякую... Тяжко захворіла, з очей ішов гній. Лікарі не знали, що й думати. А я знала, що просто не хочу жити. Я хотіла хворіти. І померти - як тато. ДОРОГА ПОТРЯСІНЬ Дівчино, ви ціла?" - підлітає до мене хлопчина. Я лежу на кризі, морщуся від болю. Вивихнувши руку на ковзанці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. У грудні 2001 року він зро¬бив мені пропозицію. А через три дні в мене опухла шия. Страшенно, температура під сорок. Зробили мені тоді ана¬лізи і сказали: "Збирайся в ге¬матологію - лейкоз". Ось тобі й заміж, ось тобі й дитинка, ось і майбутнє! Світ завмер. Тільки думка - смерть. Ну й добре, я ж її заслужила! Мама качалася по підлозі й голосила. .. Але виявилося, що лікарі помилилися. У мене був мононуклеоз, лікувалась в інфекційному відділенні. Тут, у лікарні, я зрозуміла, на¬скільки черствою була, скільки злості назбирала в душі. Багато молилася. Вийшла звідти окрилена. Почала готуватися до весілля. Але рідна мама всади¬ла ножа у спину. Не подобав¬ся їй Тарас. Як попросили бла¬гословення - спершу відмови¬ла. Та я вирішила, як відтяла, - не слухатиму. 2005 року захистила кан¬дидатську дисертацію, поча¬лися тривалі пошуки роботи. Та несподівано вагітнію і тішу¬ся, що стану мамою. Але однієї страшної ночі прокида¬юся у калюжі крові. А я вже вишивала тобі сорочечку, моя дитинко... І знову - небажання жити. Книги і молитви не допомага¬ли. Дітей не хотіла вже, а потім і не виходило. Дуже по¬сварилася з мамою, коли по¬чула від неї: "Тарас винен, не беріг вагітну дружину!" Та й чоловікові батьки почали дош¬куляти, навіщо йому дружина, якщо дитини народити не може. І я стала дорікати чоло¬вікові, що не вміє за мене по¬стояти. Замість пригорнути¬ся - відчужувалася. Озлоб¬леність, біль, погорда і ревнощі підточували мене з дня у день. Як я вдячна тобі, коханий, що витримав той період... 2010-го все ж народила дитинку. Наш синочок дався нам із важкими випробуван¬нями. Підчас вагітності май¬же не працювала, лежала. На четвертому місяці почався страшний біль у суглобах пра¬вої ноги, просто кричала! П'ять разів "на збереженні"... Багато годин я провела в мо¬литві. Поряд постійно мала молитвослов, але й страх був постійний. Насамкінець ще й застудилася у лікарні. Трійча¬стий нерв: навіть їсти не мог¬ла, рот боляче було розтуля¬ти. Я народила сама, без ке¬саревого. Ви не уявляєте, яка це була перемога! Синочок народився малесенький, сла¬бенький, ледь його виходили, молока не було. Але я була щаслива, що Господь почув мене й не лишив у біді. ІНВАЛІДНИЙ ВІЗОК? ТА Я БІГАЮ! Я намагалася не зверта¬ти уваги, але це вже не жарт. Беру голку і впихаю її собі в палець правої ноги. Не змиг¬нувши оком. Чоловік шокова- ний. А я не відчуваю болю. Не відчуваю взагалі ні-чого! Ди¬тина ночами плаче-захлина-ється, у мене віднімає ногу, почалися проблеми з "жіночи¬ми" органами, погіршився зір. Слабкість така, що ледь зму¬шувала себе з ліжка підвес¬тися. Що далі? Сліпота? Ста¬ну "овочем"? Тільки віра в Бога втримала, це ж великий гріх... Одні лікарі припускають розсіяний склероз, інші цей діагноз знімають й розводять руками. І так уже третій рік. Але дивна річ: коли нервую-ся, серджуся - болячки загос¬трюються. Я тоді почала ба¬гато читати біблійної літерату¬ри, слухала записи пропові¬дей. Зрозуміла, що надто близько до серця завжди бра¬ла негаразди. Пам'ятаючи не¬виправну помилку з батьком, стала щодня дякувати Тара¬сові за кожну дрібничку. Поча¬ла шукати шляху до зцілення не зовні, у лікарнях, а в собі. Мене тоді дуже підтрима¬ла одна історія. Чоловік стоїть на березі океану, і Бог показує його життєвий шлях. На небі, як на великому екрані, вини¬кають картини всього його життя, і видно дві вервечки слідів, що в'ються поряд, -відбитки його ніг і ніг Бога, за¬лишені протягом довгої жит¬тєвої дороги. І людина раптом помічає, що у найважчі часи другі сліди зникають, тільки одна пара ніг залишає знак на піску. Він із гіркотою дорікає Богові: "Ти сказав, що завжди будеш поруч, але в найважчі миті життя Ти кидав мене!" "Дороге моє дитя, - відповідає людині Господь, - я завжди був поруч із Тобою, як і обіцяв. Про¬сто у найгірші життєві миті я брав тебе на руки. Це мої сліди ти бачиш на піску". Остаточно осягнула, на¬скільки неправильно ми іноді можемо розуміти ситуацію. Можливо, саме тоді, коли нам здається, що Бог відвернувся від нас, Він близько як ніколи. Я.вирішила, що в будь-якому випадку буду вдячною Богу і не сумніватимусь, що Він дбає про мене. Я прочитала, що деякі уро¬ки не засвоїш інакше, аніж у долині плачу. Проходячи нею, ми повинні спитати себе: "Що Богбажає мені відкрити? Що Він намагається донести до мене?" У випробуваннях є джерело пізнання Бога і себе самого. Коли людина потрап¬ляє в неприємності, все, що у ній приховано, стає явним. Бог не може щось велике вчинити через нас, допоки не очистить від бруду. Знаєте, щоб крізь трубу пішла чиста вода, трубу треба прочистити. Щоб через нас поіекла вода Божої благо¬даті та благословень, потрібне очищення. Це нелегко пережити. Од¬нак інакше житимемо намар¬но. Допоки життя спокійне, ду¬маєш, що все в тебе нормаль- но. Але під тиском прояв¬ляється внутрішній зміст. Відразу розумієш, що є над чим працювати. І що швидше визнаєш свої недоліки, то швидше Бог здійснить цю очисну роботу. Однак допоки упираєшся, оздоблюєшся -іспит триватиме. Я почала шлях до оду¬жання з елементарних справ, із руху: потроху пило-сосити, підлоги мити, гуляти із синочком. Твердо виріши¬ла — ніяких образ, ніякого негативу! Стало краще з но¬гою. Та далі болить правий бік тіла, лікарі наполягають на операції. Але я вже на них і не сподіваюся. Зате маю внутрішню силу, віру і впев¬неність для боротьби! Недав¬но пройшла обстеження. Лікар сказав, що повинна як мінімум уже з паличкою хо¬дити, а то й в інвалідному візку сидіти. А я бігаю! Навчилася відчувати лю¬бов і спокій. Я щаслива, не¬зважаючи ні на що, і вдячна Богові за кожен прожитий день. Частіше стала ходити до церкви, але ніколи не про¬шу в Господа матеріальних благ. Ходжу для душі, й вона радіє! Надіюся, що правиль¬но зрозуміла свій урок. Соломія ВЕЛИЧАЙ. За матеріалами газети "Народне слово" від 14 березня 2015 р | |
|
| |
Всего комментариев: 0
