З їсторії рідного краю
| З любов'ю до малої батьківщини Села, як і люди, мають свої біог рафії. Село для нас - маленька батьківщина, частинка великої України. Для кожного з моїх земляків батьківщина починається з рідного та близького серцю села Радовичі. Це надзвичайно гарна мальовнича місцевість. Воно з усіх боків оточене лісами, родючими полями, квітуючими лугами. Є де скупатись, грибів, ягід назбирати. Але головне - це його багата історія і щирі привітні люди. Село, наче той оазис, до якого тягнеться душа кожного радовичанина. Радовичі (Радовіце). Можливо, від слів „.радіти", „радість", „радуватися". А можливо, тому що колись давно-давно, ще у XVI ст. жила у нашому селі пані Анастасія Радовицька, яка відрізнялася від інших панів добротою, чуйністю, привітністю до івсіх простих людей. Старожили кажуть, що то на її честь назвали село. Згідно з іншими народними переказами, у далекому минулому на місці нинішнього села проводились Народны збори – віче, де вирішувались господарські питаня, питання війни і миру, тобто тут радились на віче. Звідси, можливо, походить назва села - Радовичі. Моє село - це розбуджені досвітки і духмяні пахощі літа, це - частинка мого серця. Я знаю тут усі стежинки і дороги, усі вулиці і закутки. Ось ідеш по центральній вулиці Глинянці (виявляється, тут колись копали глину, був глиняний кар'єр), повертаєш на невеличку, з декількох хат Нову вулицю, а навпроти вулиця Бригадна, бо веде вона на тракторну бригаду. А ось і вулиця Літинська або Концюва, яка починається у центрі села і веде аж до ліонського лісу. На південь від церкви - вулиця Шкільна або Ставецька (назви Іговорять самі за себе), продовженням її на північ є вулиця Смертельна. Саме по ній проводжають людей в останню путь. І ще одна паралельна Літинській вулиця має смішну назву Видранка. Виявляється, немає нічого смішного, бо тут колись драли льон. А ось ще такі мовно багаті назви: урочищ: Чехи, Жуки, Козакова гора, і Абісінія, Кочки, Абрамовець, Вітряк, Валок, Ракова нива, Тополі. У самому селі є ставок, який колись належав поміщиці Отецькій. Влітку це радість для дітвори, відпочинок для молоді, дозвілля для рибалок. А поряд, через трасу, заворожує тишею і спокоєм ставок у лісництві, оточений плакучими вербами і парком. У центрі села красується Свято-Ми-хайлівський храм. Наш храм В XVII ст. в Радовичах існувала Свято-Михайлівська церква, яка, за переказами, була знищена поміщиком-католиком, а церковне майно і ризниця були спалені. Старожили розповідали цер-ковно-приходсько-му літописцю: «Ми кожний раз за нака¬зом поміщика були жорстоко покарані різками і нагайка¬ми, якщо по необе¬режності казали, що ходили на попів ластовень або на попове поле». По¬міщик під час пан¬щини заставляв се¬лян приймати при¬сягу в тому, що вони ніколи не будуть говорити, що була колись в Радовичах церква і що церков¬не майно було спа¬лене в лісі. Зрозу¬міло, що багато хто із селян зі страху перед божевільним паном змушені були давати брехливу присягу, за що, як переповідають, всі вони стали жертвою страшної холери (роки невідомі). З південної сто¬рони ставка є підвищення, де раніше стояв цей пра¬вославний храм (навколо нього зна¬ходилось кладовище). А на місці са¬мого ставка були сінокоси, які нале¬жали колишній церкві. Коли на прихід поступив священик отець Іоанн Сакович, то він побачив крайню необхідність для радовичівсь-ких селян мати свою церкву в своєму великому селі. Він налаштував їх до збирання пожертвуван> Єпархіальне начальство дозволило будувати храм. Селяни спочатку хотіли побудувати церкву на колишньому місці, де зна¬ходилась раніше Свято-Михайлівсь-кий храм, але тоді він стояв би прямо навпроти палацу поміщика-католика на відстані менше як 200 метрів. Та й до центру села було далеченько. Отож селяни попросили єпархіальне начальство дозволити побудувати храм в центрі села на землі поміщиці Оле-I ни Отецької. Остан¬ня охоче відвела їм І частину своєї город-I ньої землі, де й побу¬дували в 1888 році храм в ім'я зішестя Святого Духа на Апостолів - дерев янии, на кам'яному фунда¬менті, покритий залі¬зом, разом з такою ж дзвіницею. Цей храм зберігся і донині. Він має статус пам'ятни¬ка архітектури. Хоча за радянських часів (початок 1980 років) зазнав спроби зносу. Богослужіння в ньому проводились до 1960 року, до 1988-го церква стояла пусткою, а потім у ній організували музей села Радовичі. Після проведеного ремонту в 1989 році було відновлено богослужіння. Ось уже понад 20 років в церкві відправ¬ляє служби отець Володимир. Влітку 2013 рзку за сприяння голови ФГ «АМ-іЛА» Анни Микитюк куполи храму були реставровані і покриті сусальним зо¬лотом. Історія жива Час заснування села невідомий. Перша писемна згадка про нього при¬падає на середину XVI ст., як маєток Анастасії Куріковни (Кирилівни) Радо-вицької і її племінників (по сестрі) Ми¬хайла і Сокола Єловичів. В акті від 8 червня 1544 року - в договорі цієї Ана¬стасії Радовицької з князем Федором Андрійовичем Сангушко про розмежу¬вання її маєтку Радович від маєтків князя Федора - Турійська, Бобол і Обениж (архивь, кн. Сангушекь, т. 4. стор 389) Раніше село знаходилось в іншо¬му місці і було розкидане. Але поміщик Онуфрій Отецький, придбавши його, переніс на сьогоднішнє місце, побу¬дувавши на свої кошти хати для селян під ряд, завів фруктовий сад для кож¬ного селянина, під страхом покари за крадіжку фруктів один у другого. Під час цвітіння садів село було дуже мальовниче. Майже вся земля в селі Радовичі належала польському гра¬фові Отецькому, який мав таких маєтків безліч. Дітей у Отецького не було, сам він мав погане здоров'я і рано помер. Після смерті чоловіка дру¬жина Отецького запросила сім своїх племінників Шумовських, збіднілих польських дворян, і сама оселилася тут. Таким чином Шумовські заволоді¬ли помістям свого діда-прадіда Генрі¬ха Шумовського.У ХІХ на початку XX ст. село входило до складу Турійсь-кої волості Ковельського повіту. У „Списку населених місць Во¬линської губернії" за 1906 рік відмічається, що в селі станом на 1 січня 1906 року нараховувалось 118 будинків і 742 жителі. На початку XX ст. працював вино¬курний завод. У 1907 році на цьому промисловому підприємстві працюва¬ло 6 найманих робітників, які давали річний прибуток 12 тисяч карбованців. Власником заводу був Станіслав Ада-мович Шумовський. Ще в селі був во¬дяний млин, який належав поміщиці Олені Отецькій, а також вітряний -німця Фрідріха. На початку Першої світової війни більшість працездатного населення села мобілізували в царську армію, у селян конфіскували коней, частину великої рогатої худоби, свиней і овець. У 1915 році після Горлицького прориву російська армія, зазнавши поразки, відступала на Схід. Попереду відсту¬паючих йшли російські козаки, які при¬мушували населення евакуюватись на Схід. Люди нашвидку збирали свої по¬житки і виїжджали. Діставшись до залі¬зничної станції поблизу Житомира, се¬ляни за безцінь продавали коней, корів, вози: їх заганяли в товарні вагони і відправляли в район Саратова, Пермі та інших міст Російської імперії. З серпня 1915 року до кінця 1918 року Радовичі були під окупацією ав-стро-угорських військ. У грудні 1918-го в село вступили загони Симона Петлюри, в травні 1919 року - польські війська, у серпні 1920 року - загони Червоної армії. У вересні того ж року Радовичі знову були окуповані польськими військами. За Ризьким мирним договором 1921 року Радовичі в складі Західної України увійшли до складу Польської держави. Після повернення з евакуації насе¬лення застало частину села зруйнова¬ною і пережило всі труднощі післявоє¬нного періоду - розруху і голод. Польські власті провели комаса-цію в Радовичах, тобто виселення се¬лян на хутори. Проте комасація не врятувала від зубожіння. Як і раніше селяни страждали від малоземелля (а дехто із них, продавши земельні наді¬ли, емігрували за океан - в Канаду, США, Аргентину). У вересні 1939 року Радовичі у складі західноукраїнських земель були возз'єднані з УРСР У селі почали діяти органи радянської влади. Пер¬шим головою сільвиконкому обрали Григорія Федоровича Ящука. У 1940 році в Радовичах створили колгосп імені Ворошилова. Першим головою правління цього колгоспу обрали Леонарда Павловича Лукаше-вича, секретарем комсомольської організації - Марію Степанівну Шаш-кевич (згодом її виключили з комсомо¬лу за те, що вона повінчалася в церкві). 22 червня 1941 року настав той чорний недільний ранок, що поклав початок багатьом стражданням, поне¬вірянням, руїнам, згарищам, каліцтвам та смертям. Наше село відчуло на собі весь жах війни. Вже в перший її день над селом в нерівному повітряному бою з німецькими винищувачами був збитий радянський літак. Його пілот - старший лейтенант Петро Андрійо¬вич Плескач - похований на нашому кладовищі. Зі свідчень очевидців, хо¬ронили його пізно ввечері, бо над се¬лом дуже часто літала «рама» і при найменшому скупчені людей почина¬лося бомбардування. Все чоловіче населення боєздат¬ного віку було мобілізоване. І хоча ос¬новна хвиля мобілізації припала на 1944 рік, поповина чоловіків не по¬вернулася додому. Щедро скропивши кров'ю чужу землю, вони знайшли в ній вічний спочинок. Могили наших воїнів-односельчан є в Латвії, Польщі, Німеч¬чині, Росії та Угорщині. Близько 10 воїнів пропали безвісти. Окупантам вдалося відправити в Німеччину на примусові роботи пер¬ший набір молоді (10 чоловік), а дру¬гий було зірвано завдяки українським повстанцям. Під час окупації село Ра¬довичі було майже повністю спалене. Населення «завинило» перед гітлері¬вцями лише тим, що українські по¬встанці походили з місцевих. 9 березня 1944 року Радовичі виз¬волили війська Червоної армії. У боях за Радовичі загинули і померли від ран понад 35 воїнів, троє із них поховані на сільському кладовищі. До війни до території Радович нале¬жав мальовничий хутір Абісінія. В липні 1943-го, коли почали достигати вишні, а дехто зробив перші покоси жита, настав чорний день для його мешканців. Вранці на шляхах до Тули-чева й Літина з'явилось до сотні авто¬мобілів з німецькими карателями, були серед них і поляки. Навпроти хутора колона зупинилась, частина німців розгорнутим ланцюгом рушила на Абі-сінію, а інші поїхали в села Туличів та Літин... За лічені години нелюди по¬вністю спалили хутір, у великій клуні живцем горіли й люди, які не встигли повтікати. За різними даними налічу¬валось від 140 до 180 жертв. За цими цифрами - невимовні страждання й жах, винищені роди, сплюндровані долі й вічний біль. На вшанування паи'яті невинних жертв у 2011 році був вста¬новлений пам'ятний знак. Відбудова. Колективізація У роки Другої світової війни жителі Радович, залишившись без даху над головою, тому розсіялись по близьких і віддалених селах району та за його межами. Але після вигнання з Радович німецьких окупантів у село почали по-, вертатись біженці. Протягом декіль¬кох післявоєнних років населення проживало у наспіх збудованих зем¬лянках. У відбудові допомогу креди¬том і будівельним матеріалом нада¬вала держава. Життя потрохи нала¬годжувалося. Головою колгоспу обра¬ли Івана Григоровича Степаницького, а головою сільської ради Івана Івановича Комракова. Землю обробляли кінними плугами, тракторів на той час було лише декілька. Врожаї збирали низькі (в середньому 12 центнерів з гектара). Агрономів не вистачало, а відали питаннями сільського госпо¬дарства земські відділи. Колективізація сільського госпо¬дарства у післявоєнні роки розпоча¬лася у 1948 році і закінчилася у 1949-му. Як пам'ятають старожили, перші збори були організовані в школі. 17 травня 1948 року 36 селян-бідняків подали заяви. На цих зборах був при¬сутній представник райкому партії Іван Редькін, редактор районної газе¬ти «Радянський селянин». Головою сільської ради був обра¬ний Іван Григорович Степаницький. Цей працьовитий вольовий голова дбав не стільки про особисте, як про загальне, колективне. Головою ново-створеного колгоспу було обрано Івана Антоновича Лиса. Колгосп, організований у селі Радовичі, носив назву «Більшовик». Був досить бідним в перші роки, адже все доводилось будувати. Фонд основних засобів був дуже малий. Проте рік за роком кол¬госп міцнів, фонди основних і оборот¬них засобів зростали. З метою по¬дальшого більш швидкого нагромад¬ження фондів, у 1951 році було прове¬дено укрупнення колгоспів. «Більшо¬вика» об'єднали з колгоспом імені Ворошилова (с. Літин) і дали назву «Комуніст». Люди працювали дуже тяжко, а одержували мізерію. Бувало, що нараховували 18 копійок за трудо¬день (але їх ніхто не виплачував), в жнива давали аванс зерном, після жнив - решту, і ще колгосп залишався вин¬ним. «В 1951 році за 170 трудоднів одержала 17 кілограмів зерна», - зга¬дує Галина Адамівна Власюк (1930 року народження). В 1949 році з се¬лянських клунь побудували корівник. Було в ньому аж ЗО корів, але против¬ники колективізації його підпалили, він згорів разом з коровами. «Без вини вин¬ною» стала тоді Оксана Фотіївна Сав-чук, на яку написав брехливого доно-са її ж односельчанин. Молодій 22-річній дівчині довелося пережити всі жахіття НКВСівських застінків. її били кулаками в голову, копали ногами, не давали ні їсти, ні пити. Згодом пере¬везли до Луцька, де у камері знаходи¬лось до 40 чоловік. Ні сісти, ні тим більш лягти там не було де. Але умо¬ви, порівняно ніщо із знущаннями, які довелось пережити дівчині. Били гу¬мовими палицями з металевими нако¬нечниками. Кров ішла вухами, ротом й носом. Потім з парної в одній білизні її вкинули в бокс, покритий шаром інею... Суд відбувся 29 березня 1950 року. Невинна молода дівчина отри¬мала 25 років. Через п'ять років, втра¬тивши своє здоров'я, Оксана Савчук попала під амністію і була звільнена. Тяжкі то були часи. Село вижива¬ло як могло і мало-помалу розбудову¬валось. Головною культурою, що ви¬рощували в колгоспі, був льон, сіяли зернові, коноплі і кок-сагиз. Навіть коли колгосп вже перестав вирощува¬ти коноплі, то їх ще сіяли в підсобних господарствах і власноруч виготов¬ляли полотно. Це був дуже трудо¬місткий процес. Коноплі вибирали в два прийоми. Перший - плоскінь. її мочили в рові, сушили, вибивали пра¬чами, пряли нитки, тоді ткали полот¬но. З плоскіні полотно було кращим, тоншим. З нього шили дівчатам сороч¬ки, ткали на рушники. Ту коноплю, що вибирали вдруге, називали матіркою. З неї брали насіння і також виготовля¬ли полотно, але воно було вже грубим, жорсткішим, тому з матірки пряли ряд¬на, шили постіль. Ще цікавіша сільськогосподарська рослина кок-сагиз. З вигляду вона схожа на куль¬бабу, і її насіння також. Тому збирали насіння рано-вранці з росою. А осін¬ню викопували корінці, обчищали і вивозили на заводи, де з них виготов¬ляли гуму. Трудова дисципліна в колгоспі була дуже сувора. Ось такий приклад: сіяли льон десь чоловік вісім. Жінки з села випросили в них відро насіння. За це їх засудили. Отримали 8 років ув’язнення. Селян обкладали великим податком, особливо позиками. Для того, щоб їх сплатити, люди продава¬ли масло, яйця, кури, вишні. Поступово село розросталося. Переселятися з хуторів селян приму¬шували силою. В 1952 році головою колгоспу став Бабченко. Культура землеробства зросла, бо він був непоганим агроно¬мом. Після нього, в 1954 році голову¬вав Аркадій Пилипович Жебко. Він за¬пам'ятався принциповим, вимагав дот¬римання суворої дисципліни. Припи¬нилися крадіжки колгоспного добра. Підбивали підсумки зробленого, за трудодень люди отримували 2 кілог¬рами зерна, їм нараховували 52 ко¬пійки грішми. Проте гроші ці виплачу¬вали не повністю і тільки два рази в рік. У тих, хто не ходив на роботу, за¬бирали городи. Колгоспні ферми по¬чали будувати не з саману (своєрідні блоки з глини і подрібненої соломи, шувару, очерету), а з цегли. Цегельні діяли і в Радовичах, і в Літині. Особливу людську шану заслужив наступний голова колгоспу Микола Степанович Кучмук. При ньому на фермі панував порядок, чистота. Цей керівник дбав про збільшення поголі¬в'я корів, коней. До людей був добрим, але не всі це оцінили належним чи¬ном і тому поступово послабилась трудова дисципліна, почалось розк¬радання колгоспного добра. В цих роках в Радовичах ще була сільська рада, працювали молочар¬ня, дитячі ясла, фельдшерсько-аку¬шерський пункт (завідувач Микола Сидорович Сагаль) і навіть пологовий будинок (акушер Таїсія Сагаль). З 1960 року головувати почав Гри¬горій Миколайович Роїк. Він багато зробив для села і односельчан. Всі громадські приміщення були пере¬криті шифером і черепицею. Колгосп¬на пилорама працювала на повну по¬тужність. Йшло велике будівництво і в селі, і на фермі. Багато радовичанців побудували нові будинки. Про Роїка люди говорили, що він на пилорамі і ночує. В 1950-1960 роках люди для опалення своїх будинків власноруч ко¬пали торф в урочищах Перегонище та Пуги. В 1962 році посаду голови колгос¬пу зайняв Дмитро Федорович Шайнюк. В цьому ж році колгосп був перейме¬нований в колгосп імені Крупської. Сільська рада вже була в Туличеві. Головою призначили Івана Вірного. Агрономом працювала Лялько, а зго¬дом - Степан Антонович Сень. Люди¬на знаюча, любив свою справу, дбав про землю і підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Сільським медиком була його дружи¬на Галина Іванівна Сень. Працювала з 1962-го по 1993 рік. Зовсім молодою дівчиною прийш¬ла працювати в колгосп Ніна Дмитрів¬на Комракова. Багато років свого жит¬тя, сил та енергії віддала вона рідно¬му селу. Починаючи з 1948 року, Ніна Дмитрівна незмінно очолювала лан¬ку, яка Завжди перевиконувала плани, була скрізь і у всьому першою. Мала невтомна ланкова організаторські здібності, невичерпну енергію, підхід до своїх колег по ланці. Ніколи не зу¬пинялася на досягнутому. Таких лю¬дей називають великими трудолюба-ми. До неї йшли за порадою і за допо¬могою. На 1 січня 1964 року неподільний фонд колгоспу становив 311139 крб, 2929 га угідь, 1126 голів ВРХ, в т. ч. 390 дійних корів, 432 свиней, 20 трак¬торів, 7 комбайнів, 7 вантажних авто¬мобілів, дві електростанції. Світло вмикали ввечері до 24-ї години, а тоді - вранці. До державної електромережі село підключили в середині 1960 років. Техніки у Радовичах ставало все більше, працювали в основному на совість. А райком і правління колгос¬пу не шкодували грамот і похвал, люди вірили і старанно працювали навіть на великі релігійні свята. Особливі досягнення при Шайнюку були по льонарству, будівництву, надоях молока. В цей час розпочали будівництво БК. Після переведення Д. Ф. Шайнюка на інше місце роботи його замінив Михайло Петрович Пацюк (1967 р.). Прийшла в колгосп людина з велики¬ми організаторськими здібностями, мріями, планами. В 1967 році значно зросла оплата праці, багато було ро¬зорано (раніше нібито непродуктив¬них) земель. Велося велике будівниц¬тво. Побудовано два нових корівники, два приміщення для телят. Збирали хо¬роші врожаї цукрових буряків, льону. В 1971 році за рішенням райкому партії колгосп імені Крупської (Радо-вичі і Літин) був об'єднаний із колгос¬пом імені Жданова (Туличів і Вербич-но) в один і став носити назву остан¬нього. Через декілька років головою цього господарства став Анатолій Петрович Киричок. До об'єднання ра-довичівський колгосп був майже мільйонером, але довелось погасити борги туличівського колгоспу і госпо¬дарство знову залишились «на нулю». Правда, тривало це недовго. Завдяки сумлінній праці, збільшенню техніки і грамотній агрономії, фонди колгоспу імені Жданова почали зростати. Особ¬ливо високі прибутки одержували від вирощування льону. В 1978 році головою колгоспу став Василь Миколайович Клебан. Головою сільської ради з 1982-го по 2006 рік працювала Тамара Михайлівна Люб-чук. Під керівництвом Василя Мико¬лайовича колгосп досяг непоганих ре¬зультатів і в рослинництві (льон, зер¬нові, цукровий буряк, овочі), і в тва¬ринництві. Допомагали йому у керів¬ництві великим господарством лан¬кові Галина Феодосіївна Стичук, Надія Леонтіївна Назарук, бригадир Ана¬толій Іванович Карбовський, зоотехнік Ольга Ісаківна Миц. В Туличеві за кош¬ти колгоспу був побудований відгоді-вельний комплекс на 6 тисяч голів ВРХ. В Радовичах - аеродром. Радо-вичівська городня бригада під керів¬ництвом Степана Токарського, ланко¬ва Павлина Дашкевич, славилася на всю округу. У 1993 році головою правління колгоспу імені Шевченка був призна¬чений Іван Федорович Бортнічук. Але шалена інфляція, безлад у державі і сільському господарстві не дали змо¬ги попрацювати йому на повну силу. Зневірені колгоспники, шукаючи вихо¬ду з важкого становища, вирішили відділитися від великого колгоспу і об¬рати нового голову правління. Так, у серпні 1996 року виник новий колгосп імені Івана Франка, що об'єднав уже лише два села - Радовичі і Літин, на чолі з головою правління Василем Пет¬ровичем Штандером, який до цього працював ветеринарним лікарем. В Радовичах, як і по всій Україні, розпочалася приватизація. Останнім головою правління колгоспу імені Франка був Олександр Анатолійович Ляшко. Майбутнє села - ФГ «Аміла» Господарство розпочало свою діяльність в 2000 році. А почалося усе з 76 гектарів землі та викуплених занедбаних приміщень. Сьогодні „АМ-іЛа" входить до числа провідних сільгосппідприємств Турійського району, його керівником є наша зем¬лячка Ірина Василівна Січковська, засновником - Роман Володимирович Микитюк. У користуванні господар¬ства знаходиться до 3 тисяч га сільськогосподарських угідь, пере¬важно це орендовані земельні паї (близько 700). Основним напрямком господарювання є як рослинництво, так і тваринництво. Тут вирощують традиційні зернові культури, цукровий буряк, кукурудзу, сою, ріпак тощо. Сприяє успішній роботі потужний тех¬нічний парк, що нараховує 28 трак¬торів, 6 комбайнів, 3 автобуси, 40 ван¬тажних автомобілів та ін. Особливою гордістю є два трактори „Джон-Дір" американського виробництва та два зернозбиральних комбайни цієї ж мар¬ки, які повністю справляються з об¬молотом на всіх полях фермерсько¬го господарства. Для внесення гербіцидів, пестицидів, мінеральних добрив користуються власним літаком Z-37В „Джміль". В господарстві створено міцну тваринницьку базу, що складається з 5 племінних репродукцій: розведен¬ня ВРХ української чорно-рябої мо¬лочної та волинської м'ясної порід, а також свиней миргородської, овець темноголової латвійської та коней торійської порід. Окрім основних видів діяльності, займаються тут і лісівництвом. На 484 га тягне свої пишні крона до сонця дорослий ліс, а на 300 га ростуть молоді деревця. Крім цього, в урочищі „Малюта" площею 76 га знаходитеся спеціалізований вольєр для утриман¬ня і розведення диких тварин: лосів, оленів благородних, оленів плямис¬тих, ланей європейських, косуль та диких кабанів. Господарство піклуєть¬ся про відтворення та збагачення фауни - вирощених звірів відпускають в лоно живої природи. На території земель „АМіЛи" та Радовичівського лісництва засноване ТзОВ „Веста-М", що є початком розвитку зеленого ту¬ризму. Велика увага приділяється бу¬дівництву. На фермі збудовано два нові телятники, завершується рекон¬струкція молочного комплексу на 500 корів з сучасним доїльним залом. В селі Літин будується свинокомплекс проектною потужністю 12 тисяч голів в рік. Реконструйовано контору гос¬подарства та автомайстерню, куди підключено систему опалення, сан¬вузол, душові кабінки. Ще одну авто¬майстерню побудовано нову, а також піднавіси для зберігання техніки. В 2013 році збудовано комплекс очист¬ки, сушіння та приготування насіннє¬вого матеріалу зернових культур. Крім того, господарство зважило¬ся на доволі рідкісний для сьогоден¬ня крок: „АМіЛа" спорудила для своїх працівників 15 будинків (9 з них в Ра¬довичах). Більша частина вже має гос¬подарів - кваліфікованих спеці¬алістів. Діждався своїх господарів та¬кож новий триквартирний будинок для несімейних фахівців. Побудова¬но та введено в дію приміщення, де розмістилися ФАП, опорний пункт пра¬вопорядку (кімната дільничного інспектора), пожежне депо та гараж для „швидкої допомоги". Збудовано гуртожиток зі всіма комунальними зручностями. Не забувають тут і про соціально-культурну сферу. На кош¬ти ФГ „АМіЛа" (понад півмільйона гри¬вень) було повністю перекрито дах сільського клубу, замінено всі старі вікна та двері на нові енергозберіга¬ючі. Закуплено дороговартісну апа¬ратуру для проведення дискотек та масових заходів, нове добротне сце¬нічне вбрання, сучасні гардини у зал і фойє, меблі у кімнату для гурткової роботи. У вересні 2013 року облашту-валася у новому приміщенні і сільська бібліотека. Буде діяти кінотеатр в 30-форматі. Вже ввійшло в добру традицію проводити в клубі вогники для трудів¬ників сільського господарства та інші заходи. А ще для гарного святкового настрою керівництво „АМіЛи" запро¬шує сюди для виступів знані творчі колективи нашої області. Так, на ра-довичівській сцені неодноразово по¬бував торчинський заслужений народ¬ний ансамбль пісні і танцю „Колос", Волинський державний народний хор, оркестр струнних інструментів Луць¬кого училища культури, наші районні фольклорні колективи „Народна кри¬ниця" і „Срібниця". Коли не потрапиш в Радовичі, завжди помітиш, що „АМі-Ла" щось будує, а будівництво в усі часи було знаком прогресу. Це все¬ляє надію в те, що наше село не по¬трапить у список неперспективних. У світи благословляла школа Вперше почали відвідувати школу діти села Радовичі після 1900 року в сусідніх селах, але тільки деякі. В 1911 році у селі з'явилася початкова одноклас-на школа, згодом двокласна. З 1921 року по 1939 рік Радовичі опинилися під владою Польщі. В 1920 роках відкрита початкова школа.павчання всіх предметів велося польською мовою. З 1-го класу вивчався Закон Божий. Навчання проводив свяще¬ник. І лише один раз в тиждень, починаючи з 3-го класу, проводився урок української мови. З вересня 1939 року викладання у школі стало проводитися українською мо¬вою. Але і це навчання було перервано війною. При німцях школа, хоч і з перерва¬ми, але працювала, поки не прийшли есесівці. Після закінчення війни всіх вчителів було взято на облік. Олександра Павло¬вича Карбовського зобов'язали підшукати приміщення для навчання в Радовичах. Першою повоєнною школою стала сільська хата на хуторі Чехи. Приміщення було не¬велике, тому навчання проводилося в дві зміни. Школа була чотирикласною, в ній навчалися 104 учні різного віку. Спочатку всіх навчав лише один вчитель Олександр Павлович Карбовський. В 1947 році школа була перенесена у село. Була вона по¬чатковою, згодом семикласною, а з 1950 років - восьмикласною. В 1960 роках було збудовано ще два приміщення (одне з них для навчання і шкільної бібліотеки, в іншо¬му розмістили майстерню і географічно-біо¬логічний кабінет, а згодом шкільну їдаль¬ню). Велику допомогу в будівництві нада¬вали учні і працівники школи (носили камінь, пісок, місили глину тощо). А з 1974 року учні стали навчатися у новозбудо-ваній школі, яка функціонує і понині. Директорами школи в різні часи були: Ананьєв, І. П. Строчик, Олександр Івано¬вич Купрійчук, Леонід Степанович Сидо-рук, Марія Фадіївна Скрипник, Василь Ми¬колайович Білецький, Марія Степанівна Андрущук, Ірина Леонідівна Калюжна. Найбільше років свого життя школі села Радовичі віддали: Варвара Максимівна Стичук (відмінник народної освіти), Надія Петрівна Сущик - вчителі початкових класів; Євгенія Гордіївна Павлюк - вчи¬тель математики; Ольга Корніївна Шворак (відмінник народної освіти) - вчитель історії; Марія Фадіївна Скрипник - вчитель украї¬нської мови ти літератури; Григорій Власо-вич Мельничук - вчитель фізкультури; Ка¬терина Федотівна Вірна - вчитель російсь¬кої мови і літератури. Багато для школи зробили А. С. Нісімчук (туризм), О. К. Шворак (шкільний хор); Н. О. Савчук (ху¬дожня самодіяльність) та інші.Тут розпочи¬нав свою педагогічну діяльність доктор пе¬дагогічних наук, професор, член-кореспон-дент АПН України, проректор з навчальної і виховної роботи Східноєвропейського на¬ціонального університету імені Лесі Украї¬нки Андрій Сергійович Нісімчук. Радови-чівська школа гордиться своїми вихован¬цями - кандидатами наук М. О Богданю-ком, В. Ф. Лозовицьким, І. О. Смолюком, К. О. Нісімчук, викладачами волинських вишів. В 2008 році Радовичівська ЗОШ І-ІІ ступеня була реорганізована в загально¬освітню школу І ступеня (4 класи) і дитячий садок «Журавлик» (червень 2010 року). Обидва заклади нині дуже гарні м затишні. Все робиться з великою любо-^ в'ю і турботою про нашу малечу. Не хлібом єдиним... Після приходу радянської влади в 1940 році в центрі села в колишній хаті євреїв, що виїхали, було облаштовано перший сільський клуб. Після війни, коли село було спалене, клуб створили на хуторі Чехи. Тут же радовичани вперше побачили кіно. В 1950 роках з хуторів" було перевезено декілька чеських хат і з них збудовано клуб в центрі села. На всю округу славився радовичівський ду¬ховий оркестр. Він був створений в 1949 рбці. Вчилися самі, грали на позичених інструментах, перший склад оркестру: Олексій Петрук, Петро Кравцов, Адам Літвін, Степан Токарський, Максим Луцюк, Петро Євтух, Степан Хом'юк. В 1955 році голова колгоспу А. П. Жебко закупив своїі музичні інструменти, керівником духового оркестру став Степан Каленикович На¬зарук. Колектив приносив радість людям близько чотирьох десятиліть. Перша бібліотека в селі була органі¬зована в"1950-х при школі. Бібліотекарем стала Марія Максимівна Бура. Згодом бібліотеку було перенесено в центр села, працювала в ній Галина Манелюк (з Тули-чева). Влітку 1960 року бібліотеку прий¬няла Галина Данилівна Щигол (Дашкевич) (працювала по 1995 рік). Бібліотека була однокімнатна, невелика, в ній ще стояла піч. Книжок було небагато, у вечірні годи¬ни освітлювалася гасовою лампою. Зго¬дом перемістилася в приміщення клубу, зайняла одну малу кімнату. Вечорами зби¬ралась тут молодь. Часто читали вголос, дискутували. Всі разом підбирали репер¬туар для драматичного гуртка. У 1957 році будинки колгоспників були | радіофіковані. У 1959 році почав ходити рейсовий автобус Ковель - Купичів, його шлях пролягав за два кілометри від цент-І ру села, тагачинським трактом. Дорога була ґрунтова, тому коли йшли дощі, рейсів не було. У 1964-1965 роках через центр села проклали шосейну дорогу, а в кінці 1970 років - асфальт. У 2008 році за кошти громади село було газифіковане. Коли контора колгоспу в 1964 році перебралася в новозбудоване приміщен¬ня, то її колишнє зайняла бібліотека (зго¬дом там стало відділення зв'язку). Нове, добротне приміщення БК і бГбліотеки у селі почали зводити у травні 1966 року. Бу¬дували студенти з Луцької школи майстрів-будівельників під керівництвом інженерів Міщенка, Лебедєва і Жука. Ма¬теріали постачав Турійський міжколгосп¬буд. Замовником будівництва був кол¬госп імені Крупської, голова Д. Ф. Шай¬нюк. Відкриття БК відбулося у 1967 році. Добірку про рідне село підготувала Світлана ЛУКАШУК, завідувач бібліотеки-філії села Радовичі. За матеріалами газети "Народне слово" від 21 лютого 2015р | |
|
| |
Всего комментариев: 0
